| для тих, хто не в курсі |
[Sep. 19th, 2010|08:56 am] |
Привіт.
Цьому журналу кілька років, і горішній пост оновлювався кілька разів.
Це — черговий етап.
Якщо ви зазирнули сюди вперше, я можу вдовольнити сяку-таку цікавість.
Також я відповідаю тут на різні офтопові запитання. Коменти скріняться.
( багато слів і кілька лінків ) |
|
|
| оновлення теми |
[Nov. 22nd, 2009|12:46 am] |
зазирнув у свій зручний бложек для литдибрів. на вордпресі. тема там оновилась, не суттєво, або ж суттєво — постити можна так само з основної сторінки, тільки є ще рубрики — статус-повідомлення, пост (з'являється поле для теми), цитата (поле для джерела), лінк. взяти краще з твітера й тамблера, і поставити це на вордпрес. оце підхід до прогресу.
втім, один раз спробувавши працювати з кількома інструментами, залишити собі один складно. все зручне по-своєму і має свій спектр застосування.
повторюся ще раз, сенс багатьох платформ — не в тому, щоби на всіх розміщувати однаковий контент.
як сказав дядя в телевізорі, «ви же нє всєх сотрудніков аеропорта називаєтє пілотамі»
*
тривалі стосунки з жж нагадують про іншу фразу, з вуст персонажа Маріо Бави:
«теперь никто не сможет любить тебя так, как мы» (здається, це воно: http://www.imdb.com/title/tt0057603/)
і як можна не любити Баву?..
* |
|
|
| як писати? |
[Nov. 18th, 2009|05:48 pm] |
| [ | музончик |
| | *** 111. Linkin Park - Hit The Floor | ] |
ну як, сідаєш собі вночі, вмикаєш Nobody's Listening на повтор, і сидиш годинку-півтори… |
|
|
| * |
[Nov. 17th, 2009|07:00 am] |
Просуваючись вузькими й заплутаними вулицями, вони минули ще кілька площ, і тепер вийшли на чергову з них, чи не найбільшу з побачених. Більшою була тільки ринкова. Ця, вочевидь, слугувала для тих, хто прибував до Маару сухопутними шляхами: гостинні будинки, бордель, харчевня, двори, стайні, кузня.
Георгія Борисовича дещо дивувала ця суміш організованості й дикості, яку він встиг побачити. Світ, у якому він провів майже все своє життя, не був утіленням досконалості, але навряд чи з усієї Метрополії вдасться назбирати стільки бруду, скільки довелося побачити на першій вуличці, в яку вони ввійшли, покинувши ринок. Не знаючи, як складеться його подальша доля (і чи буде вона довгою), він намагався запам'ятати все, що бачив. Всі попередні спогади вкладалися у зовсім невеликий компендіум і були доступні в міському архіві, але жоден з них, що стосувався його приватного життя, не згодився б тут.
Він запам'ятає:
пекуче сонце і разючий холод твердої землі;
дивних, змалілих людей довкола (гадалося, вони, навпаки, мали бути вищими й сильнішими за нього), розміри яких компенсувалися хіба жорстокістю;
незрозумілих (чи то злодіїв, чи добродіїв) власників човна, які виявилися власницями;
жінку з малою дитиною на руках, яка стояла в дверях низенької (зрештою, вони все ж не карлики) хатки на Маарській вулиці;
спину Командира, яка ніби розтинала простір перед ним.
Тепер його життя, його світ ділено без остачі. Що він брав у дорогу - міцні линви, ніж, прилади й одежу - втрачено, ймовірно, назавжди. Серед тих речей був і маяк, який допоміг би позбутися всього цього, як мани, сну отруєного мозку, якби довелося вижити від його активації до прибуття транспорту. Розраховувати на них було, як мінімум, наївно.
Деякі знання, він переконався на цьому у кораблі, могли стати йому в пригоді. Але не всі з них варто застосовувати одразу. Треба буде при нагоді перебрати й інші дивні курси, які йому доводилось проходити - раптом спливе на згадку щось, що досі лежало, запилюжене, в найдальших сховках пам'яті. Нові знання, якщо вдасться вижити, не забаряться.
Йому потрібні будуть і нові уміння. Кін щось говорив про "коней" - це, певно, якісь тварини. Він ніколи не тримав зброю в руках, найзагрозливішим предметом була скрипка, яку можна було би розбити об чиюсь голову, але тоді, коли він нею володів, подібне використання не спало йому на думку. Не могло спати. Це було абсурдно, безсенсовно - а тепер спадало, і мало сенс. Зброя, яку він бачив досі, й виглядала інакше, і з функцій виконувала хіба декоративну - жодна гармата не мала по кому стріляти, віддак, не мала й застосування. Тепер йому була зрозуміла, принаймні, мотивація Засновника - і тих, хто був із ним.
Менше говорити, менше діяти, принаймні, не виявляти ініціатив - доки це правило діяло, варто було його триматися. Ті, хто підібрав його в морі, певно, сприймали появу капсули як диво, ті, хто вів його тепер вперед, гадали, що він лише дивакуватий чужинець із того краю моря. Можливо, це було тільки на краще - хто його знає, як вони ставляться до істот, видобудих із каменя. Ясно було ще одне: у тих, експедицій, які не повернулись, зовсім не обов'язково мали бути причини лишитися - просто могло не бути можливості. І, скоріше за все, не було. Ця думка не викликала в нього якихось особливих емоцій - звісно, було неприємно, але ще неприємніше було розуміти, що зараз він не володіє собою і не може чинити, як запрагнеться, залишаючись підпорядкованим брутальною силою, не одним власникам, так іншим. А емоційне сприйняття фактів, яке ніколи не було його сильною стороною, і заважало би роботі в Бюро (тепер ця робота здавалася схожою на казку), тепер би могло бути прямою загрозою життю. Точніше - виживанню.
На площі, куди вони увійшли (дорогою їх стало менше - начальник відряджав групи з різними завданнями), він побачив щось схоже на критий фургон - очевидно, це і була клітка.
- Ти, часом, не брудоїд? - несподівано запитав його бородань поруч.
- Ніби ні. - обережно відповів Георгій Борисович.
- Сюди, - інший чоловік відкривав полог критого воза, знімав замок, - будеш тут. Їжу принесуть.
Всередині конструкція дійсно виявилася кліткою, дуже щільною. Тканина, яка її вкривала, теж була досить цупкою на дотик - від води вона навряд чи захищає, але сторонньому погляду, каменю й стрілі завадить. Досить тяжкий піддон, дві лавки, на яких вже тісно сиділи люди. Дві пари коліс, попереду якісь тварини, певно, тяглова сила цього засобу пересування.
За ним до клітки влізла жінка, певно, теж, як і він, придбана на ринку, одразу зайнявши місце між іншими. Він теж сів, полог клітки закрився. Тільки тепер стало зрозуміло, що світло сюди потрапляло хіба зі щілин між дошками, на яких трималася клітка. Якйись час він призвичаювався до майже повної темряви. Повна чутливість зору, прикинув він, мала зайняти від двадцяти до сорока хвилин - але щойно він приготувався чекати, двері клітки знову відчинилися, і очі різонуло світлом іззовні. Темний силует - неможливо було побачити, хто - поставив посудину, від якої розходився запах чогось гарячого й вареного, і одразу ж зачинив полог за собою. Довкола посудини схилилися люди, пожадливо хапаючи їжу руками. Значить, остерігатися, принаймні, тепер, не було чого. А от поспішити було варто - ясно, що ніхто йому не залишить ані крихти, якщо він сам не візьме. Певно, це останнє надбання, від якого йому доведеться відмовитись на ближчий час, подумав чоловік, що зовсім нещодавно був істориком, і обидвома руками схопив більш-менш щільний кусень у рідкій речовині, яка плюскалась всередині посудини.
Після їжі прийшов час умиротворення. Нарешті мав змогу роздивитись обличчя тих, хто розділив із ним трапезу. Жінок було двоє, решта - чоловіки. На обличчі в більшості прочитувалось щось схоже на спокій, принаймні, варто було сподіватися. Та жінка, яка опинилася тут разом із ним, сиділа навпроти, її обличчя було зосередженим, але тривоги не виражало. Він заспокоївся і трохи задрімав: більше робити не було чого, й нічого нового тут уже не побачиш.
Прокинувся Приходько від поштовхів, що розхитували всю клітку. Вони рушили. Навіщо було садовити їх сюди, щоби випустити за межами міста назовні? - ледве встиг подумати він, як щось важке вдарилося у стіну клітки. Він помітив, як сіпнулася рука в однієї жінки, намацуючи щось таке, що звикла тримати поруч, і зігнулася постать іншої, яка, вочевидь, не противилася долі, може навіть, як і він, була битою, тільки частіше. Значно частіше, настільки, що побої стали частиною звички - від цієї думки він сам ледве не здригнувся, вчасно гойднувшись разом з усім транспортом. Навіть сидячи, він ледве не торкався головою до умовного даху, тоді як більшість із пасажирів спокійно могла їхати стоячи. Деякі і справді стояли, ближче до середини. Нові удари. Певно, кидають каміння. Місто не було дружнім до гостей, чи то до тих, хто виходив з нього не з порожніми кишенями. Він шкодував, що не зможе побачити, як виглядає межа міста й неприналежних йому територій. Щось підказувала лише дорога - більш рівна спочатку, і наче горбата трохи згодом - очевидно, просто вибита в грунті колія - дном шворгалася з того боку трава, чути було голоси супровідників. І було ясно - якби не було їх поруч, клітку могли просто роздерти, розрубати, понищити іншим чином, бо на тих, хто наближався надто близько, чекала палиця - раз чи два він чув крики тих, які отримали порцію дерева на сьогодні, і ще раз - регіт одного з "охоронців", який, вочевидь, спіймав рукою один з каменів, які летіли в сторону воза, й пожбурив його у метальника - сміх свідчив про влучність, про добрий гумор того, хто теж, певно, пересувався якимось транспортом: швидкість руху була невеликою, Георгій Борисович (якому тепер, певно, доведеться звикати до нового імені) міг би спокійно обігнати його пішки, але голос лунав десь над його головою - а людей, вищих за себе, він ще не зустрічав.
Здавалося, що вони давно виїхали за місто — дорозі не було кінця. Він спитав, чи називаються конями ті тварини, які тягнуть їх уперед, але ніхто не відповів. Тканина, що вкривала клітку, і справді, захищала тільки від каміння й світла, але не холоду. Почався дощ, і скоро всі змокли — ті, хто був усередині, й ті, хто залишався зовні. |
|
|
| ретро |
[Nov. 16th, 2009|12:45 am] |
| [ | Tags | | | кіно | ] |
| [ | музончик |
| | *** 17. Bjork - Enjoy | ] |
тиждень, здається, тому, ми дивились фільм 1984 року («Термінатор»), сьогодні переглянули стрічку 1991 року — «Мовчання ягнят».
чому зараз не вміють знімати кіно? складається враження, що комп'ютерна графіка вбила кінематограф.
я ж не кажу про «ах-супер-пупер-авторське-кіно», а про фільми, призначені для касових зборів, попсу…
можна пригадати останнього Омена, під час перегляду якого в кінозалі навколо мене більшість народу ржала вголос, а сучасні спроби саспенсу, це жах і відстій.
так просто стати поціновувачем старих стрічок.
місцями було по-чесному страшно, інколи вмикався внутрішній голос, який розповідав, як все класно зроблено — до того, як нам показали труп, ми вже перелякалися настільки, що бачити це було прийнятно.
і загалом крові дуже небагато, вікіпедія оно каже, Лектера показують всього 16 хвилин за фільм.
ці нотатки навряд чи переростуть у якийсь більш цілісний запис (все лінощі, певно, не вистачає виучки), а шкода.
я от, приголомшений ходив із годину мінімум після перегляду.
я вже бачив цей фільм, колись давно, ще в школі, але встиг забути що і як. другу частину дивився в кінотеатрі, третю теж бачив, не пригадаю вже де і як. все це різні фільми, безперечно. але що з кінематографом в цілому? актори не грають? сценаристи не пишуть? плівка в камерах не та? хто-небудь знає відповідь?
(з бондіани залишилося подивитися один фільм, з Броснаном — ура, дев'яності!) |
|
|
| navigation |
| [ |
viewing |
| |
most recent entries |
] |
| [ |
go |
| |
earlier |
] |
| |
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
mykolan's journal
