| претензії (ну як так можна?) |
[Dec. 9th, 2009|01:59 pm] |
тяжко терпіти людей, які постійно висловлюються в ключі "все лайно, окрім сечі", обкидуючи цим самим лайном все довкола.
але дедалі частіше я сам опиняюсь у цій ролі.
куди не поткнись - ніби, знаєте, існує вселенська змова: нам згодовують шлак, намагаючись запевнити, що кращого бути просто не може, але ж може, може! навіть якщо мова йде не "про високе": після телетанців мама якось спробувала подивитись концерт Могилевської... достатньо подивитися один кліп Агільєри, щоби зрозуміти - попса може бути іншою.
я обурююсь.
передовсім, через власні почуття - адже що змушувало мене придбати свого часу Пруста українською, якого я ставлю на полицю після кожної невдалої спроби, й так само - Умберто Еко, якого я зараз читаю. мені, чесно кажучи, шкода зусиль на підготовку "серйозного" матеріалу, але так само наступного разу мені буде шкода власного часу і коштів - недовіру, яка виникла одного разу, дуже важко подолати навіть значною кількістю успіхів.
мої зауваги до перекладу можна структурувати, але кожна структурна одиниця викликає дедалі більші нарікання.
( що ж так бентежить? ) |
|
|
| вимога, тобто, ее, прохання до авторів |
[Jul. 8th, 2009|07:11 pm] |
ето жесть.
жесть як її єсть.
і гірка правда одночасно, звісно.
я що пишу?
зайшов за кілька хвилин до закриття чоловік і поцікавився таким:
гарна (з гарною мовою)
сучасна
цікава
в дорогу
без фентезі
щоби дітям можна було показати (як антиприклад показав на обкладинку Люко Дашвар "Молоко з кров'ю")
книга
сорі за горобці, це щоби меседж правильно читався.
оскільки перший шок минувся, я може й забув що.
але, якщо він уже читає Матіос - мені навіть нема чого йому запропонувати...
--
от що він іще зауважив (і про що я розводжуся з близькими друзями при кожній нагоді) - у нас абсолютно немає книг для підлітків. ані сучасних, ані бодай перекладних. навіть перекладених російсько-радянських авторів, які викладали про патріотизм (до своєї країни не соромно це відчувати), дружбу, відданість тощо. щоби, ну я вже розповідав, був екшен і етика під однією обкладинкою.
він каже: "невже не можна виділити державні гроші, щоби ну хоча б якісь раби літературні таке писали, хай вже як, аби тільки воно було". ні, немає такого.
він каже: "ми втрачаємо покоління". так, я згоден. ми його вже втратили, напевно.
але наша влада не має довгострокових планів на цю країну, а сучасні підлітки, прочитавши (переглянувши) в дитинстві книги Карпи, читають Чеха. я може не писав (а може й писав): Артем Чех - автор для 14-17 річних. тому критика наша б'є не в ті ворота. крім них (критиків) із їхнього покоління ніхто Чеха не читатиме, а їх самих не читатимуть ті, хто перечитує "Киню" вп'яте, і чекає виходу нової книги. залишається сподіватися, ці автори (як Чех) пишуть зокрема й про "справжню дружбу", про успіх і вдачу, про впевненість у собі тощо - а не про те, що все пиздою накрилося.
|
|
|
| Про корінці книг |
[May. 5th, 2009|05:12 pm] |
Загальні фрази:
Не треба ніколи забувати про неуніверсальність знання, недосконалість освіти тощо. Не кажучи вже про пам'ять і увагу, які завжди готові підкинути нам сюрпризи різної приємності.
Але прагнення універсальності й уніфікації - справа завжди похвальна, чесне слово. Тісні межі дають більше простору для фантазії - це кліше, яке я невтомно повторюю, особливо тоді, коли доводиться стикатися з сучасним убогим різноманіттям. (Зустрічі ці провокують у багатьох розумних людей певну заангажованість минулим, що виявляється чи то в стилістиці, чи то в мовленні, чи в простому інтересі до того, що якось можна осягнути з одного боку, і того, що здатне заангажувати, з іншого)
Багато явищ і данностей цього світу є для мене неочевидними, і тому я досить іронічно ставлюся до більшості суперечок про дизайни (інші професійні діяльності, результати яких доступні широкому загалу) чи мірила (системи мір).
У світі мого батька пропорції "звичайного вікна" чи розміри цегли (в десятковій системі вимірювання) завжди були речами буденно-очевидними.
Вступ до проблематики: вертикальні написи
В моєму світі однією з таких максим (принесених саме зі світу батька) був напрям "звичайного" вертикального напису: тільки знизу вгору, зліва - верх, справа - низ. Це зумовлено цілою низкою причин, серед яких, звісно, й письмо як таке (з характеристиками рядка, напряму читання тощо) і практичним використанням: якщо вже на кресленні знадобився вертикальний напис, усі вони мають читатися однаково: тільки в шкільному курсі нам доводиться викреслювати одну фігурку один раз: реальний проект - це результат діяльності групи (тільки і тільки групи - не обов*язково архітектор і проектувальник, але є ж електро- і сантехнічні мережі, інженерні конструкції, всі ці неочевидно-буденні елементи нашого життя (стосується тих, хто живе в будинках)) спеціалістів, товстий альбом, який коли вже гортати, то не в усі ж боки.
Ліричиний відступ: множинність правил у наші дні
Ми живемо в прекрасний час, коли крім авторського правопису (справедливо для приватних запсисів (і сучасних "оприватнених" медіа на кшталт блогів) і творів красного письменства) існують правописи редакцій і видавництв. Те саме стосується інших сфер - зокрема, підходу до оформлення інформації (що, будемо сподіватися, і є дизайном, хоча би частково).
Взагалі, добре, що зберігається правило внутрішньої гармонії, логіки і обгрунтованості (хоча би постфактум) - брендбуки, гайдлайни тощо іноді обмежують свободу творчості, точніше навіть, креативності.
Але коли наслідки такої "внутрішньої" логіки полишають простори внутрішнього (чистого) використання - непорозуміня радісно зустрічають нас.
Мені видається зручною навігація Київського метро, чи, можливо, я просто звик до неї - і коли я опиняюся в Харкові, кожного разу відчуваю незручність у користуванні метрополітеном.
Від преамбули - до повідомлення:
Я люблю книги видавництва "Критика". Не всі, але деякі. Взагалі, історія з книгами - це переважно той момент, коли медіум зовсім не є меседжем, і будь-які диспути навколо паперу, оформлення обкладинки і композиції аркуша, шрифтів тощо - це справа професіоналів і дилетантів виробничого процесу та колекціонерів, але читач читає книгу, і якщо ця для нього важлива, він переступить через жовтий папір, погану верстку, порваний корінець тощо. А більшість, запевняю вас, просто не звернуть на це увагу. Навіть не тому, що більшість не читає книг.
Книги видавництва "Критика" належать саме до таких. Переважно добре і зручно (приємно для ока і розуму) заверстані, гарно, хоча й за внутрішнім правописом, відредаговані, тематично впорядковані, викликають щире співчуття. Але якщо через правопис можна переступити (кожна книга - окремий світ), то корінці книг вашої бібліотеки можуть належати яким завгодно видавництвам.
А написи на корінцях "Критика" розташовує теж відповідно до своєї логіки.
Тож у стопці вони лежатимуть початком догори, а в рядочок на полиці виглядатимуть перевернутими догори дригом.
І тоді, коли ви накрутитесь головою, щоби прочитати, які то книги стоять на поличках у ваших знайомих (свої книги, припустимо, ви всі і так знаєте), сподіваюсь, ви перейметесь моєю повагою до прихильників універсальності й уніфікованості: відмінність у написах на корінцях, на жаль не є знаком "Критики": хто тільки і як не друкує.
Пост-скриптум, що стосується не стільки повідомлення, скільки медіуму:
Перепрошую, що запостив тут більш-менш інформативний (зі спонуканням до подальших роздумів) запис, а не безгомінно-беззмістовний флуд, як зазвичай. Ще й, маю підозру, тут багато літер. Спробую виправитись найближчим часом.
|
|
|
| пунктики |
[Apr. 4th, 2009|02:59 am] |
1. Кілька разів поспіль слухаю одну композицію. Виконавець — Dhafer Youssef. Виявляється, дуже крутий дядя. Ех. Дух — захоплює.
2. За кілька останніх місяців нічого путного я сюди не написав. Цінність сервісу потроху падає до нуля. Це нормально. Як виявилось останнім часом, справжні зміни в житті (такому, яке воно зараз) не швидкісні. Вони — довго зріють. І від того приємно. І в процесі, і за результатами.
3. З весною чи ні, але знову з'явилося бажання підчистити карму: видалити нікому не потрібні (аж до того, що непотрібні навіть мені)) екаунти на різних вКантактє. Там, де не виходить залишити мумію )) Бажання або минеться — або трансформується в дії.
4. Литдибр, за рідкісними винятками, мій — унил. Не розумію, навіщо я це все пишу. А корисного, потрібного тощо — див. вище.
5. Колись був конфлікт. Він відбувся у момент, коли я добровільно зупинився і приготувався деградувати. Тоді я вирішив рухатися вперед. Не жалкую. Позиція, яку я залишив, видається мені з сьогодні до смішного бідною, жалюгідною, і зовсім не смішною — якщо подумати про одного мого близького друга. Який може скоро опинитися поза колом найближчих людей. Тому що я не зможу нести його в свій світ на собі, а йому це не потрібно. З іншого боку, бажання щось комусь доводити назовні теж минулося, і бажання дискутувати, і ще багато різних бажань. Вдовольняюся інколи мовчанням: деякі речі мені видаються смішними, а інколи навіть неприємними, тому що — це все не те, але не будемо зараз про це. Бо це — зовнішнє.
6. Я завжди до певної міри мав патріотичний пієтет. Досить своєрідний, проте. Нормальний і адекватний моєму світові і світові деяких ще людей. Можна померти за Батьківщину, але бить себе щоденно в груди — це тупо і гидко. Можна любити, але кричати про любов на кожному кроці — це не означає любити. І ніколи не думав про закордони інакше, як турист. Щось міняється. Дедалі менше бажання боротися з вітряками. Немає заради чого. З цього пункту можна написати дуже довгий, достатньо серйозний і сумний пост, про науку (і науки), практику (практики), але в цьому немає жодного сенсу. Скажімо так: я не складаю речі, але подумки починаю готуватися до далекої подорожі — не назавжди, але на достатньо довго, щоби все, що мене доймає, лишилося в минулому остаточно. І повністю.
7. Можна вважати, що все, написане вище, нічого не означає. Просто — вузлики собі на згадку. Чи згадаю — хтозна. Така манера оповіді, коли в еліптичному висловлюванні поєднуються фрагменти з різних місць і дискусій — таких, учасники яких перетинаються тільки в моїй пам'яті. Можна пояснити щось детальніше, але сенсу?
здається, я сказав
 |
|
|
| секс для здоров'я |
[Dec. 2nd, 2008|01:39 pm] |
| [ | Tags | | | я так думаю | ] |
| [ | музончик |
| | *** 79. The Dust Brothers - This Is Your Life | ] |
це все навіть не від диявола. якось для диявола це було б занадо скучно.
я особисто (щоби не продовжувати дискусію до безкінечності), вважаю, що прожити до старості на самоті - це нормально.
даже й до смерті.
фізіологію ніхто не відміняв,
але інколи розплата за фізіологію буває буває не менш високою, ніж за те, як казав Чоран, щоби бути таким, як усі.
повторюємо одну з максим: "не треба розмінюватися на сурогати" (с) |
|
|
| [ L ] "Красиві книжки, кривенькі ніжки" |
[Jan. 25th, 2008|05:35 pm] |
В силу лінка, розміщенного в журналі Олега Коцарева ![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif) olehkots, завітав на сайт під назвою "Літакцент".
Сайт цей, як випливає з головної сторінки - про книжки. Але щоб ніхто не подумав зайвого, назву його пишуть як ЛітАкцент - щоби, наприклад, не виникало асоціацій з літаком і центом, хоча головний наголос у словосполученні припадає на перший склад, себто, на "і". Згоден, що ЛІтакцент виглядає ще гірше, але саме по собі оце однослівне написання словосполучення з великих літер (так, як пишуть поокремо Любов, Космос, Мистецтво, Літ і Акцент, що б ці останні два слова не означали в такій подачі) - це неправильно. Те, що це неправильно - зовсім неоригінальна думка, правильно, але такий не по-бароковому "вичурний" неймінг і, будемо вважати, брендінг - це теж зовсім неоригінально. Хоча звучить цей окказіоналізм нічо так.
( не дуже харашо казати про сайти погано, але треба казати правду, тим більше, сайт іще живий ) |
|
|
| [ IMG ] думки, зі слайдами |
[Dec. 13th, 2007|12:35 am] |
В одній із числених дискусій, що ведуться зараз (та, в принципі, вони ведуться постійно) навколо місця, яке ми займаємо в загальній системі речей, мені довелось іншими словами висловити наступну думку: якісь старші дяді пропонують нам роль у своїй грі. А ми граємо в інші ігри. Ці передавані, як почесне знамено, десятки насправді нічого не важать, хоч говори про покоління як зріз, хоч як про що.
Вислів цей, ганебний, "поети-двотисячники!" я вже подибував у вжитку в якості звертання не до зрізу, а до конкретних людей, і то фігур досить різних.
Єдині справжні десятники, отже - шістдесятники - в силу історичного контексту (і бла-бла-бла... далі), все інше - такі собі індуктивні пиріжки, спечені для зручності.
Те, що зараз називається двотисячниками - конгломерат дуже різний, такий, який не має спільної поетики чи якогось культуротворчого осердя. А що ми знаємо одне одного - так це не дивина. Я, крім поетів і прозаїків, знаю також інших людей більш-менш близького до мого віку, які займаються зовсім іншими речами. В цьому сенсі ми дійсно покоління. Але це ще не робить нас культурним поколінням, якому покладено десь ззовні у формі закону, звичаєвого права чи авторитетної думки бути такими, якими хтось нас хоче бачити.
Тому я готовий прийняти якесь загальне слово, яке би позначало всю сукупність сьогочасної літератури (якщо в цьому є потреба - а потреба така досить штучна, думаю), але проти терміну "двотисячники", як такого, що його притягнуто за вуха разом із усім гамузом про десятництво. Навіть якщо припустити, що таке явище існувало, воно було, правий стронговський, в дусі часу, з жовтенятами-піонерами-комсомольцями-комуністами, і з генеральними секретарями, вождями й ідолами. Це було зручно тоді, коли Спілка письменників, замість того, щоби бути профспілкою, була єдино можливим простором для подібних людей, для чого була й призначена, з усіма механізмами заохочення і покарання.
І так вже ведеться, що ми, власне, не перше навіть покоління, яке опинилось у світі із зовсім іншим набором реалій - просто "по малолєткє" нам сюди було простіше потрапити. І менше поламати. І практично ніхто з нас не має внутрішньої потреби апелювати до "батьків" (тим більше, що в ролі "батька" в мистецькому плані зараз може виступити що завгодно) - якщо кількарік тому ішлося іще про бунт, то навіть тоді це уже не був бунт проти старших, тим більше, всього лише на десять років умовно.
А для Барліга спеціально я наголошу, що жодне явище не буде повним без автокрити і автотеорій - можна тут згадати не тільки Кандінського, скажімо (все-таки, Баухауз), а й Малевича - він залишив не тільки прорву робіт різних штилів, а й купу теоретичних праць, які, щоправда, без сліз умілєнія читати неможливо, проте. І "неокласики" - це ж самоназва ніби, я так пам*ятаю (хоча можу й збрехати ненароком).
Зараз, ізсередини процесу, зрозуміло, що ми йдемо різними шляхами. З часової відстані може буде видно щось спільне - поживе хтось, побачить.
Нас, по суті, не єднає навіть якась спільна тусівка - тобто є одні тусівки, є інші, і ця вся діяльність по створенню нової культури триває в цих тусівках - і зараз це правильно, бо нас все одно ніхто не читає. І в це нас входить не тільки Леонович або Горобчук - практично всі, хто до шістдесятників, кого не вивчають у школі. (Скільки б я не висловлював саме цю позицію, одразу починається якесь бієніє в груди - так, буває, люди читають і в селах, і в метро, не важливо. Звичайна статистика підкаже, що українська література після шістдесятників перестає існувати у більшості громадян України, включно із сучасними нам школярами)
Ніколи не варто забувати, що ми граємося в особливі ігри. Для нас Забужко фігура. А моя колега з вищою освітою не знає, хто це. І для неімперської світобудови це нормально.
 photo
 img
 discussions
 terminology
 generation
 talks
 faces
 friends
 poets |
|
|
| Нериємне про дизайн |
[Nov. 21st, 2007|12:38 am] |
Більшість проектів втрачають основні позитивні якості в процесі руху до результату.
І річ не тільки в літаючій роботі - нажаль, не тільки в ній.
Ескізи, якісь наробки-розробки в процесі (я не кажу про голі ідеї) ще натякають на можливий ідеал.
Втілення часто є кінцем дизайну. Себто, його смертю. |
|
|
| navigation |
| [ |
viewing |
| |
most recent entries |
] |
| [ |
go |
| |
earlier |
] |
| |
|
|
